European-Security.com

The Anchorage Summit, held on August 15, 2025, between US President Donald Trump and Russian President Vladimir Putin, is presented by Laure Mandeville as a « tragicomic illustration » of American diplomatic failure. Far from being a negotiation, it was a « meticulously executed Russian psychological operation » resulting in a « strategic triumph for the Kremlin and a profound, self-inflicted humiliation for the United States. » The summit exposed the « ascendancy of a calculating master of the Kremlin over the « drunken boat » of American diplomacy, » with Putin using Trump as a « prop in a drama of his own country’s debasement. » The core message is that the US, driven by presidential ego and strategic incompetence, inadvertently legitimized Putin, eroded its own credibility, and dangerously imperiled the European security order by pressuring Ukraine to accept territorial concessions.

Putins Ziel ist klar: Er will den amerikanischen Präsidenten als willigen oder unfreiwilligen Komplizen benutzen, um die Ukraine zu territorialen Zugeständnissen zu zwingen und sie zur Kapitulation zu bewegen. Das Treffen, das eigentlich der „Fortsetzung des Friedens” in Anchorage dienen sollte, wurde für Washington zu einer „selbstverschuldeten Demütigung” ohne jegliche Gegenleistung. Fasziniert von dem ehemaligen KGB-Offizier, verschaffte Trump ihm auf amerikanischem Boden spektakuläre Legitimität. Wenn das Schlimmste, ein „Jalta der Arktis”, scheint vorerst abgewendet, werden die europäischen Staats- und Regierungschefs heute Abend im Weißen Haus erwartet, um einen Präsidenten zur Vernunft zu bringen, der der Ukraine geraten hat, „den Deal zu akzeptieren”, indem er Selenskyj allein in das Oval Office bestellte, um ihn besser unter Druck zu setzen, der anschließend mehrere Staats- und Regierungschefs traf, die gekommen waren, um ihn zu unterstützen. Die Europäer sollten sich daran erinnern, dass sie sich in einer starken Position befinden, wie die Historikerin Françoise Thom in einem Artikel in Le Monde, betont hat, da Russland wirtschaftlich weitgehend von Europa abhängig ist. Allerdings müssten diese Staats- und Regierungschefs gemeinsam zeigen, dass sie der Aufgabe gewachsen sind, anders als ihre Vorgänger in München. Das wäre ein hervorragender Start für diese „neue Diplomatie”, auf die Emmanuel Macron gestern Bezug genommen hat. Nach den schönen Worten ist es nun an der Zeit, Taten folgen zu lassen, indem man die Ukraine unterstützt und eine ebenso plumpe wie abscheuliche Falle eines Landes, das wir noch immer als unseren Verbündeten betrachten wollen, vereitelt.

Мета Путіна очевидна: використати американського президента як свідомого чи несвідо-мого спільника, щоб змусити Україну піти на територіальні поступки і капітулювати. Зус-тріч, яка мала бути «продовженням миру» в Анкориджі, перетворилася на « самоприниження » для Вашингтона, без жодної компенсації. Зачарований колишнім офіцером КДБ, Трамп надав йому вражаючу легітимність на американській землі. Якщо найгірше, « Ялта в Арктиці », на даний момент, здається, вдалося уникнути, європейські лідери очікуються сьогодні ввечері в Білому домі, щоб спробувати переконати президента, який порадив Україні «прийняти угоду», запросивши Зеленського в Овальний кабінет, одного, щоб краще змусити його поступитися, після чого він зустрінеться з кількома лідерами, які прийшли підтримати його. Європейці повинні пам’ятати, що вони перебувають у сильній позиції, як нагадала історик Франсуаза Том у статті, опублікованій в Le Monde,[2] оскільки Росія еконо-мічно залежить переважно від Європи. Однак ці лідери повинні спільно виявитися на висоті завдання, на відміну від своїх попередників у Мюнхені. Це було б чудовим початком для «нової дипломатії», про яку вчора згадав Еммануель Макрон. Після красивих слів настав час перейти до дій, підтримавши Україну і не потрапивши в пастку, настільки грубу і підлу з боку країни, яку ми все ще хочемо вважати своїм союзником.

Putin’s objective is clear: to use the US president as an accomplice, whether conscious or not, to force Ukraine to make territorial concessions and capitulate. The meeting, which was supposed to be about ‘pursuing peace’ in Anchorage, turned into ‘self-inflicted humiliation’ for Washington, without any concessions in return. Fascinated by the former KGB officer, Trump offered him spectacular legitimisation on American soil. If the worst, a ‘Yalta of the Arctic’,[1] seems to have been avoided for the time being, European leaders are expected at the White House this evening to try to reason with a president who advised Ukraine to ‘accept the deal’ by summoning Zelensky to the Oval Office, alone, to better make him bend, who will then be joined by several leaders who have come to support him. What Europeans should remember is that they are in a position of strength, as historian Françoise Thom pointed out in an article published in Le Monde,[2] because Russia is economically dependent on Europe. However, these leaders must prove themselves equal to the task, unlike their predecessors in Munich. This would be an excellent start for the ‘new diplomacy’ referred to yesterday by Emmanuel Macron. After the fine words, it is now time to take action by supporting Ukraine and thwarting such a crude and despicable trap set by a country that we still want to believe is our ally.

Face au maître du Kremlin, la diplomatie américaine a des allures de « bateau ivre ». Le sommet d’Anchorage en fut une illustration tragi-comique. Donald Trump, qui se vantait de pouvoir arrêter la guerre en 24 heures avec une naïveté déconcertante, est tombé dans le piège que lui tendait Vladimir Poutine. Ce dernier, stratège à sang-froid et adepte de la « technique du salami » consistant à démembrer sa proie morceau par morceau, a su exploiter la vanité et la vision à court terme de son homologue américain. Le reportage de Laure Mandeville, envoyée spéciale du Figaro à Anchorage, est une des meilleures analyses qui soit qui illustre cette « diplomatie de l’humiliation ». Pour mieux comprendre l’objectif que poursuit le stratège du Kremlin, il faut lire le papier de Laure Mandeville et se reporter à l’analyse de Françoise Thom dans le Monde qui complète le tableau.