European-Security.com

Le courage d'être seul : L’humiliation actuelle de l’Europe face à une Amérique prédatrice n’est pas une fatalité, c’est un électrochoc nécessaire. Nous assistons en direct à la fin brutale d’une illusion : celle d’un Occident unifié sous une tutelle éternelle. Donald Trump ne nous « lâche » pas, il nous libère de force de notre servitude volontaire. Le cordon est coupé ? Tant mieux. C’est l’heure de vérité pour le Vieux Continent. Soit nous acceptons de devenir le musée du monde, impuissant et visité, soit nous transformons cet abandon en indépendance. Nous avons l’économie, la culture et, grâce à l’exception démographique française, l’avenir biologique. Il ne manque que le courage politique de dire « Non ». Baisser les bras aujourd’hui serait un crime contre l’Histoire. L’orphelinat n’est pas une faiblesse, c’est le premier jour de l’âge adulte.

Це слово прозвучало, важке й остаточне: «зрада». Це вже не лише констатація проникливих експертів, таких як Франсуаза Том, Домінік Моїзі чи П'єр Серван; це занепокоєння, яке тепер просочується до найвищих щаблів влади, від Еммануеля Макрона у зверненні до Володи-мира Зеленського до канцлера Фрідріха Мерца, про чиє сум'яття повідомляє Der Spiegel. Але щоб осягнути символічну жорстокість цього моменту, треба послухати генерала Мішеля Яковлєва.

Момент істини : Ілюзія розвіялася, поступившись місцем крижаній реальності: Вашингтон не просто закрив свою парасольку, він змінив програмне забезпечення, щоб прийняти семантику супротивника. Завтра в Лондоні, коли зберуться прихильники України, атмосфера буде важкою від цього жахливого усвідомлення. У приглушених коридорах дипломатії слово « зрада », зазвичай табуйоване серед союзників, буде на вустах у всіх, адже це єдине слово, співмірне з масштабом покинення, що відбувається.

Але час для плачу минув. Якщо Європа не хоче закінчити як розчленований васал або примітка в російській історії, її лідери повинні обов’язково вийти зі стану заперечення. Вони мають моральний, майже священний обов’язок припинити давати заспокійливе своїм суспільствам і нарешті сказати їм голу правду: ми тепер стратегічні сироти, сам на сам із хижою імперією. Американська маска впала; тепер залишається побачити, чи вистачить нашим обранцям мужності поглянути Медузі в очі, перш ніж вона перетворить нас на камінь, чи вони продовжать, як сновиди, йти у прірву.

Це слово прозвучало, важке й остаточне: «зрада». Це вже не лише констатація проникливих експертів, таких як Франсуаза Том, Домінік Моїзі чи П'єр Серван; це занепокоєння, яке тепер просочується до найвищих щаблів влади, від Еммануеля Макрона у зверненні до Володи-мира Зеленського до канцлера Фрідріха Мерца, про чиє сум'яття повідомляє Der Spiegel. Але щоб осягнути символічну жорстокість цього моменту, треба послухати генерала Мішеля Яковлєва.

Момент істини : Ілюзія розвіялася, поступившись місцем крижаній реальності: Вашингтон не просто закрив свою парасольку, він змінив програмне забезпечення, щоб прийняти семантику супротивника. Завтра в Лондоні, коли зберуться прихильники України, атмосфера буде важкою від цього жахливого усвідомлення. У приглушених коридорах дипломатії слово « зрада », зазвичай табуйоване серед союзників, буде на вустах у всіх, адже це єдине слово, співмірне з масштабом покинення, що відбувається.

Але час для плачу минув. Якщо Європа не хоче закінчити як розчленований васал або примітка в російській історії, її лідери повинні обов’язково вийти зі стану заперечення. Вони мають моральний, майже священний обов’язок припинити давати заспокійливе своїм суспільствам і нарешті сказати їм голу правду: ми тепер стратегічні сироти, сам на сам із хижою імперією. Американська маска впала; тепер залишається побачити, чи вистачить нашим обранцям мужності поглянути Медузі в очі, перш ніж вона перетворить нас на камінь, чи вони продовжать, як сновиди, йти у прірву.

Das Wort ist gefallen, schwer und endgültig: „Verrat“. Es ist nicht mehr nur die Feststellung kluger Experten wie Françoise Thom, Dominique Moïsi oder Pierre Servent; es ist eine Sorge, die nun bis in die höchsten Staatsspitzen dringt, von Emmanuel Macron im Gespräch mit Wolodymyr Selenskyj bis zu Bundeskanzler Friedrich Merz, dessen Bestürzung der Spiegel berichtet. Um jedoch die symbolische Gewalt dieses Augenblicks zu erfassen, muss man General Michel Yakovleff zuhören.

Die Stunde der Wahrheit: Die Illusion hat sich aufgelöst und einer eiskalten Realität Platz gemacht: Washington hat nicht nur seinen Regenschirm geschlossen, es hat seine Software geändert, um die Semantik des Gegners zu übernehmen. Wenn morgen in London die Unterstützer der Ukraine zusammenkommen, wird die Atmosphäre schwer von dieser schrecklichen Feststellung sein. In den gedämpften Korridoren der Diplomatie wird das Wort „Verrat“, das unter Verbündeten gewöhnlich tabu ist, in aller Munde sein, denn es ist das einzige, das dem stattfindenden im Stich lassen gerecht wird.

Doch die Zeit der Klagen ist vorbei. Wenn Europa nicht als zerstückelter Vasall oder Fußnote der russischen Geschichte enden will, müssen seine Führer zwingend aus der Verleugnung heraustreten. Sie haben die moralische, fast heilige Pflicht, ihren öffentlichen Meinungen keine Beruhigungsmittel mehr zu verabreichen und ihnen endlich die nackte Wahrheit zu sagen: Wir sind nun strategische Waisen, allein gegenüber einem raubtierhaften Imperium. Die amerikanische Maske ist gefallen; es bleibt nun abzuwarten, ob unsere gewählten Vertreter den Mut haben werden, der Medusa ins Gesicht zu schauen, bevor sie uns versteinert, oder ob sie weiter schlafwandelnd auf den Abgrund zugehen werden.

Das Wort ist gefallen, schwer und endgültig: „Verrat“. Es ist nicht mehr nur die Feststellung kluger Experten wie Françoise Thom, Dominique Moïsi oder Pierre Servent; es ist eine Sorge, die nun bis in die höchsten Staatsspitzen dringt, von Emmanuel Macron im Gespräch mit Wolodymyr Selenskyj bis zu Bundeskanzler Friedrich Merz, dessen Bestürzung der Spiegel berichtet. Um jedoch die symbolische Gewalt dieses Augenblicks zu erfassen, muss man General Michel Yakovleff zuhören.

Die Stunde der Wahrheit: Die Illusion hat sich aufgelöst und einer eiskalten Realität Platz gemacht: Washington hat nicht nur seinen Regenschirm geschlossen, es hat seine Software geändert, um die Semantik des Gegners zu übernehmen. Wenn morgen in London die Unterstützer der Ukraine zusammenkommen, wird die Atmosphäre schwer von dieser schrecklichen Feststellung sein. In den gedämpften Korridoren der Diplomatie wird das Wort „Verrat“, das unter Verbündeten gewöhnlich tabu ist, in aller Munde sein, denn es ist das einzige, das dem stattfindenden im Stich lassen gerecht wird.

Doch die Zeit der Klagen ist vorbei. Wenn Europa nicht als zerstückelter Vasall oder Fußnote der russischen Geschichte enden will, müssen seine Führer zwingend aus der Verleugnung heraustreten. Sie haben die moralische, fast heilige Pflicht, ihren öffentlichen Meinungen keine Beruhigungsmittel mehr zu verabreichen und ihnen endlich die nackte Wahrheit zu sagen: Wir sind nun strategische Waisen, allein gegenüber einem raubtierhaften Imperium. Die amerikanische Maske ist gefallen; es bleibt nun abzuwarten, ob unsere gewählten Vertreter den Mut haben werden, der Medusa ins Gesicht zu schauen, bevor sie uns versteinert, oder ob sie weiter schlafwandelnd auf den Abgrund zugehen werden.